Переклад класичної статті

Природа фірми

Рональд Коуз
R. H. Coase, «The Nature of the Firm». Economica, New Series, Vol. 4, No. 16 (November 1937), pp. 386–405. Оригінал: doi:10.1111/j.1468-0335.1937.tb00002.x.
Переклад адаптовано для легкого читання: фрази скорочено, застарілі звороти замінено сучасними, але жоден аргумент, приклад чи застереження автора не викинуто. Змістовні виноски перенесено в текст як «примітки»; суто бібліографічні опущено.

Про що ця стаття

У 1937 році 26-річний Рональд Коуз поставив запитання, яке економісти до нього чомусь оминали: якщо ринок і ціни так добре координують усе господарство, навіщо взагалі існують фірми — острівці, де замість цін діють накази начальника? І чому фірми не ростуть нескінченно, а мають межі?

Його відповідь: користуватися ринком не безкоштовно. Дізнаватися ціни, шукати контрагентів, домовлятися й укладати контракти на кожну дрібницю — усе це коштує грошей і часу. Фірма виникає там, де організувати роботу наказом дешевше, ніж через ланцюжок угод. А росте вона рівно до тієї точки, де наступну операцію вже дешевше купити на ринку, ніж організувати всередині.

Ця проста думка — про витрати користування ринком (пізніше їх назвуть трансакційними) — принесла Коузу Нобелівську премію 1991 року й лягла в основу цілого напряму економіки. Стаття коротка, спокійна й напрочуд сучасна: замініть «телефон і телеграф» на «інтернет і ШІ» — і питання про межі фірми зазвучить наново.

Ціновий механізмРинок як спосіб координації: ресурси перетікають туди, де за них більше платять, без чиїхось указівок. Коуз протиставляє йому координацію наказом усередині фірми.
ПідприємецьУ Коуза — не «сміливий бізнесмен», а будь-яка людина чи група, хто замість цінового механізму вирішує, куди спрямувати ресурси (по суті — керівник, той, хто віддає розпорядження).
Чинники виробництваУсе, що потрібно для випуску продукту: праця, обладнання, сировина, приміщення. «Власник чинника» — наприклад, працівник, який продає свою працю.
Витрати користування ринкомКоуз називає їх «витратами маркетингу» або «ціною користування ціновим механізмом»: дізнатися ціни, знайти партнера, домовитися, оформити контракт. Сьогодні це називають трансакційними витратами.
Граничний аналізСпосіб міркувати «на межі»: чи варто додати ще одну одиницю — ще одну операцію, ще один продукт? Рішення ухвалюють, порівнюючи витрати й вигоду саме цієї додаткової одиниці.

I

Навіщо економіці потрібне ясне визначення фірми

Економічна теорія в минулому страждала від того, що не формулювала своїх припущень ясно. Вибудовуючи теорію, економісти часто не перевіряли фундамент, на якому вона стоїть. А перевіряти потрібно — і не лише щоб уникнути плутанини й порожніх суперечок, які виникають, коли припущень ніхто не знає. Для економіки вкрай важливо вміти тверезо вибирати між різними наборами припущень.

Ось приклад. Слово «фірма» в економіці, можливо, означає не те саме, що для звичайної людини. А оскільки в теорії дедалі частіше починають аналіз не з галузі, а з окремої фірми, тим важливіше не лише дати слову «фірма» чітке визначення, а й показати, чим воно відрізняється — якщо відрізняється — від фірми в реальному світі.

Джоан Робінсон казала, що до будь-якого набору припущень в економіці треба поставити два запитання: чи зручно з ним працювати? і чи відповідає він реальності? Найчастіше, як вона зауважує, «один набір буде зручним, а інший — реалістичним». Але напевно є галузі теорії, де припущення можуть бути і зручними, і реалістичними водночас. У цій статті я сподіваюся показати, що визначення фірми можна дати таке, яке, по-перше, реалістичне — відповідає тому, що називають фірмою в реальному світі, — а по-друге, зручне: з ним можна працювати двома найпотужнішими інструментами економічного аналізу, які розробив Маршалл, — ідеєю межі та ідеєю заміщення, що разом дають ідею заміщення на межі. Звісно, визначення має описувати «формальні відносини, які можна подати точно».

Перш ніж шукати визначення фірми, корисно подивитися, як економісти зазвичай описують економічну систему загалом. Візьмімо опис сера Артура Солтера:

«Нормальна економічна система працює сама. У своїй поточній роботі вона не перебуває під центральним управлінням, їй не потрібен центральний нагляд. По всьому спектру людської діяльності й людських потреб пропозиція підлаштовується під попит, а виробництво — під споживання, і цей процес автоматичний, гнучкий і чутливий».

Сер Артур Солтер, Allied Shipping Control

Економіст уявляє економічну систему як щось, що координується ціновим механізмом: суспільство виявляється не організацією, а організмом. Система «працює сама». Це не означає, що окремі люди нічого не планують: вони дивляться вперед і вибирають між варіантами — інакше в системі не було б порядку. Але теорія припускає, що розподіл ресурсів безпосередньо залежить від цінового механізму. Проти централізованого планування часто заперечують саме так: воно лише намагається робити те, що вже робить ціновий механізм.

Однак опис Солтера дає дуже неповну картину. Усередині фірми він не працює зовсім. У теорії розподіл чинників виробництва між різними застосуваннями визначають ціни: якщо за чинник A в галузі X платять більше, ніж у галузі Y, то A перетікає з Y в X, доки різниця в ціні (за вирахуванням компенсації за інші переваги) не зникне. Але в реальному світі є великі сфери, де це не так. Коли робітник переходить із відділу Y у відділ X, він іде не тому, що змінилися відносні ціни, а тому, що йому так наказали.

Тим, хто заперечує проти економічного планування на тій підставі, що проблему розв’язують ціни, можна відповісти: усередині нашої економічної системи вже є планування — зовсім не те індивідуальне планування, про яке йшлося вище, а дуже схоже на те, що зазвичай називають економічним плануванням. Приклад із робітником типовий для величезної сфери сучасного господарства.

Економісти, звісно, не ігнорували цього факту. Маршалл вводить організацію як четвертий чинник виробництва; Дж. Б. Кларк віддає координаційну функцію підприємцеві; професор Найт вводить менеджерів, які координують. Як пише Д. Г. Робертсон, ми виявляємо «острівці свідомої влади в цьому океані несвідомої кооперації, немов грудки масла, що збиваються у відрі сколотин». Але якщо прийнято вважати, що координацію виконує ціновий механізм, навіщо потрібна така організація? Звідки ці «острівці свідомої влади»?

Поза фірмою виробництво спрямовують рухи цін, а координація йде через низку обмінних угод на ринку. Усередині фірми ці ринкові угоди усунуто: замість складної ринкової структури з безліччю обмінів стоїть підприємець-координатор, який керує виробництвом. Ясно, що це два альтернативні способи координувати виробництво. Але якщо виробництво можна вести взагалі без жодної організації — самими цінами, — то резонно запитати: чому організація взагалі існує?

Примітка автора. Далі словом «підприємець» я називаю людину або людей, які в конкурентній системі посідають місце цінового механізму в розподілі ресурсів.

Звісно, міра, якою ціновий механізм витіснено, дуже різниться. В універмазі розподіл секцій по поверхах може робити адміністрація, а можуть — конкурентні торги за місце. У ланкаширській бавовняній промисловості ткач може орендувати енергію та приміщення, а верстати й пряжу отримувати в кредит — тобто координація чинників тут іде через ринок. Але зазвичай таку координацію роблять без участі цінового механізму. Очевидно, що ступінь «вертикальної інтеграції», тобто витіснення цінового механізму, дуже різниться від галузі до галузі й від фірми до фірми.

Ключова думкаГадаю, можна вважати, що відмітна ознака фірми — це витіснення цінового механізму. Фірма, як зауважує професор Роббінс, «пов’язана із зовнішньою мережею відносних цін і витрат», але важливо з’ясувати точну природу цього зв’язку.

Різницю між розподілом ресурсів усередині фірми та в економіці загалом дуже жваво описав Моріс Добб, міркуючи про те, як Адам Сміт розумів капіталіста: стало видно, що «є щось важливіше, ніж відносини всередині кожної фабрики чи одиниці, яку очолює підприємець, — це відносини підприємця з рештою економічного світу за межами його безпосередньої сфери… Підприємець зайнятий поділом праці всередині своєї фірми, він свідомо планує й організовує», але «він пов’язаний зі значно ширшою економічною спеціалізацією, у якій сам є лише однією спеціалізованою одиницею. Тут він відіграє роль окремої клітини у великому організмі, здебільшого не усвідомлюючи, яку ширшу роль виконує».

Якщо економісти вважають ціновий механізм інструментом координації, але водночас визнають координаційну функцію «підприємця», важливо розібратися: чому в одному випадку координує ціновий механізм, а в іншому — підприємець? Мета цієї статті — перекинути міст через те, що виглядає як розрив у теорії: між припущенням (прийнятим для одних цілей), що ресурси розподіляє ціновий механізм, і припущенням (прийнятим для інших цілей), що розподіл залежить від підприємця-координатора. Треба пояснити, на якій підставі на практиці робиться вибір між цими альтернативами.

Примітка автора. Коли держава бере галузь під своє управління і планує її, легко побачити, що вона робить те, що раніше робив ціновий механізм. Зазвичай не помічають іншого: будь-який бізнесмен, організовуючи відносини між своїми відділами, теж робить щось, що могло б бути організоване через ціновий механізм. Тому є сенс у відповіді Дербіна тим, хто підкреслює труднощі економічного планування: ті самі труднощі доводиться розв’язувати бізнесменам у конкурентній системі. Важлива відмінність: економічне планування галузі нав’язують, а фірми виникають добровільно — бо це ефективніший спосіб організувати виробництво. У конкурентній системі існує «оптимальна кількість планування».

II

Чому фірма взагалі виникає — і чому вона не росте нескінченно

Наше завдання — спробувати з’ясувати, чому в економіці, заснованій на спеціалізації та обміні, взагалі з’являється фірма.

Ціновий механізм (якщо дивитися лише на те, як він спрямовує ресурси) міг би бути витіснений, якби відносини, що приходять йому на зміну, були бажані самі по собі. Так було б, наприклад, якби деякі люди воліли працювати під чиїмось керівництвом: вони погоджувалися б на меншу оплату заради цього, і фірми виникали б природним чином. Але навряд чи це важлива причина: судячи з того, як зазвичай вихваляють перевагу «бути самому собі господарем», діє радше протилежна тенденція. Можна припустити й зворотне бажання — не підкорятися, а командувати, мати владу над іншими. Тоді люди були б готові чимось жертвувати заради можливості керувати, тобто платили б іншим більше, ніж ті отримали б через ринок. Але це означало б, що керівники платять за право керувати, а не отримують за це плату, — що здебільшого явно не так (хоча й не зовсім фантастика: кажуть, деякі дрібні крамарі заробляють менше за своїх помічників). Фірми могли б існувати й тому, що покупці віддають перевагу товарам, зробленим фірмами. Але фірми трапляються й там, де такі вподобання, навіть якщо вони є, мізерні. Отже, річ у чомусь іншому.

Головна причинаСтворювати фірму вигідно насамперед тому, що користуватися ціновим механізмом коштує грошей.

Найочевидніша стаття витрат при «організації» виробництва через ціновий механізм — з’ясувати, які взагалі ціни актуальні. Ці витрати можна знизити, але не усунути, навіть коли з’являються фахівці, що продають таку інформацію. Треба врахувати й витрати на переговори та укладання окремого контракту для кожної угоди на ринку. На деяких ринках — наприклад, на товарних біржах — вироблено прийоми, що мінімізують ці витрати, але й там вони не зникають.

Примітка автора. На цей вплив звернув увагу професор Ашер, говорячи про розвиток капіталізму: «послідовна купівля-продаж напівфабрикатів була чистим марнуванням енергії». Але він не розвиває цієї думки й не ставить запитання, чому купівля-продаж усе ж продовжує існувати.

Щоправда, з появою фірми контракти не зникають, але їх стає набагато менше. Чинникові виробництва (або його власникові) не треба укладати серію контрактів із кожним із тих, з ким він співпрацює всередині фірми, — а це було б необхідно, якби співпраця йшла напряму через ціновий механізм. Замість серії контрактів — один. І тут важливо відзначити характер контракту, за яким чинник наймається у фірму: за певну винагороду (фіксовану чи змінну) чинник погоджується в певних межах підкорятися розпорядженням підприємця. Суть контракту в тому, що він задає лише межі влади підприємця. У цих межах той може розпоряджатися рештою чинників виробництва.

Примітка автора. Можна уявити контракт, де межі влади підприємця не встановлено зовсім. Це було б добровільне рабство. За професором Беттом, такий контракт нікчемний і не підлягає виконанню.

Є й інші незручності — витрати — користування ціновим механізмом. Може бути бажано укласти довгостроковий контракт на постачання якогось товару чи послуги. Одна причина: один довгий контракт замість кількох коротких заощаджує на витратах на укладання кожного. Інша: через ставлення людей до ризику вони можуть віддати перевагу довгому контракту перед коротким. Але що довший термін контракту, то важче (через складність прогнозування) і то менш бажано для покупця заздалегідь точно вказати, що саме має робити інша сторона. Постачальникові послуги чи товару може бути байдуже, який із кількох варіантів дій вибрати, — а покупцеві ні. Але покупець заздалегідь не знає, який варіант він захоче. Тому послугу в контракті описують у загальних рисах, а деталі відкладають на потім. У контракті фіксують лише межі того, чого від постачальника можна очікувати; конкретику пізніше визначає покупець.

ВизначенняКоли розпорядження ресурсами (у межах контракту) починає ось так залежати від покупця, виникає те відношення, яке я називаю «фірмою».
Примітка автора. Звісно, провести жорстку межу, є фірма чи ні, неможливо: керівництва може бути більше або менше. Це схоже на юридичне питання, що перед нами — відносини «господар і працівник» чи «довіритель і агент». Про це нижче.

Отже, фірма найімовірніше виникне там, де дуже короткий контракт був би незручний. Очевидно, це важливіше для послуг — для праці, — ніж для купівлі товарів: у товарів основні параметри можна обумовити заздалегідь, а деталі, які вирішують потім, другорядні.

Підсумуймо цю частину міркування: робота ринку чогось коштує, і, створивши організацію та дозволивши певній владі («підприємцеві») розпоряджатися ресурсами, ми заощаджуємо частину ринкових витрат. Підприємець мусить виконувати свою функцію дешевше — з урахуванням того, що він може отримувати чинники виробництва за нижчою ціною, ніж через ринкові угоди, які він заміщує, — бо завжди можна повернутися на відкритий ринок, якщо йому це не вдається.

Питання невизначеності часто вважають дуже важливим для вивчення рівноваги фірми. Справді, малоймовірно, що фірма виникла б у світі без невизначеності. Але ті, хто, як професор Найт, робить відмітною ознакою фірми спосіб оплати — коли одним учасникам виробництва гарантують фіксований дохід, а хтось бере собі залишковий, мінливий дохід, — схоже, вносять у дискусію сторонній момент. Один підприємець може продавати свої послуги іншому за фіксовану суму, а його працівники — отримувати здебільшого або цілком частку прибутку. Істотне питання все ж в іншому: чому розподіл ресурсів не робиться напряму ціновим механізмом?

Варто відзначити ще один чинник. Держава та інші регулятори часто по-різному ставляться до угод на ринку і до тих самих операцій, організованих усередині фірми. Податок із продажу — це податок на ринкові угоди, а не на ті самі операції всередині фірми. Оскільки це альтернативні способи «організації» — через ціни або через підприємця, — таке регулювання викликало б до життя фірми, які інакше не мали б причин існувати. А там, де фірми вже є, податок із продажу просто зробить їх більшими. Те саме з квотами й контролем цін, що передбачає нормування: якщо вони не поширюються на фірми, які виробляють такі продукти для себе, вони дають перевагу тим, хто організовує всередині фірми, а не через ринок, і заохочують зростання фірм. Утім, важко повірити, що саме такі заходи породили фірми. Але вони дали б такий результат, якби фірм не було з інших причин.

Такі причини, з яких в економіці спеціалізації та обміну — де розподіл ресурсів, як прийнято вважати, «організовує» ціновий механізм — існують організації на кшталт фірм. Фірма, отже, — це система відносин, яка виникає, коли розпорядження ресурсами залежить від підприємця.

У такого підходу є перевага: стає можливо надати строгого сенсу словам «фірма росте» чи «фірма зменшується». Фірма росте, коли підприємець організовує додаткові операції (які могли б бути ринковими угодами, координованими цінами), і зменшується, коли він від організації таких операцій відмовляється. Звідси запитання: чи можна вивчити сили, що визначають розмір фірми? Чому підприємець не організовує на одну операцію менше — або на одну більше?

Цікаво, що професор Найт вважає:

«Зв’язок між ефективністю й розміром — одна з найсерйозніших проблем теорії; на відміну від аналогічного зв’язку для заводу, це значною мірою питання особистості та історичної випадковості, а не зрозумілих загальних принципів. Але питання особливо важливе, бо можливість монопольного прибутку дає потужний стимул до безперервного й необмеженого зростання фірми, і цій силі має протистояти так само потужна сила, що знижує ефективність (у виробництві грошового доходу) зі зростанням розміру, — інакше не існуватиме навіть конкуренція на межі».

Ф. Найт, «Ризик, невизначеність і прибуток»

Схоже, професор Найт вважає, що визначники розміру фірми неможливо вивчати науково. Спираючись на розвинуте вище поняття фірми, я спробую це зробити.

Ми припустили, що фірма з’являється насамперед через ринкові витрати. Тоді доречне запитання (залишивши осторонь монопольні міркування Найта): якщо, організовуючи виробництво, можна позбутися деяких витрат і реально здешевити виробництво, чому взагалі залишаються ринкові угоди? Чому все виробництво не веде одна велика фірма? Можливі кілька пояснень.

Примітка автора. Є ринкові витрати, які можна усунути, лише скасувавши «вибір споживача», — це витрати роздрібної торгівлі. Можна уявити, що вони настільки високі, що люди погодилися б на пайки, бо додатковий продукт коштував би втрати вибору.
  1. Спадна віддача від підприємницької функції. З ростом фірми витрати на організацію кожної додаткової операції всередині неї можуть зростати. Природно, настане точка, де організувати ще одну операцію всередині фірми коштує стільки ж, скільки провести її на відкритому ринку — або скільки коштувала б її організація в іншого підприємця.
  2. Помилки. Зі зростанням числа організовуваних операцій підприємець може перестати розміщувати чинники виробництва там, де їхня цінність максимальна, — тобто використовувати їх не найкращим чином. І знову настане точка, де втрати від марнування ресурсів зрівняються з ринковими витратами угоди на відкритому ринку або з втратами, якби операцію організував інший підприємець.
  3. Зростання ціни чинників. Ціна пропозиції одного чи кількох чинників виробництва може зрости, бо «інші переваги» маленької фірми більші, ніж у великої.
Примітка автора. Іноді кажуть, що ціна організаторських здібностей зростає з розміром фірми, бо люди воліють очолювати невеликі незалежні підприємства, а не відділи у великій компанії. Це звичайний аргумент прихильників «раціоналізації»: великі одиниці були б ефективніші, але через індивідуалістичний дух дрібні підприємці віддають перевагу незалежності — вочевидь, усупереч вищому доходу, який могла б дати їхня зросла ефективність.

Звісно, реальна точка, де зростання фірми зупиняється, може визначатися поєднанням цих чинників. Перші два, найімовірніше, відповідають тому, що економісти називають «спадною віддачею від управління».

Отже, фірма розширюватиметься доти, доки витрати на організацію ще однієї операції всередині неї не зрівняються з витратами на ту саму операцію через ринковий обмін — або з витратами на її організацію в іншій фірмі. Але тут виникає позірний парадокс. Якщо фірма зупиняє зростання в точці нижче ринкових витрат, але рівній витратам на організацію в іншій фірмі, то здебільшого (крім «об’єднання», про яке нижче) між цими двома виробниками буде ринкова угода, хоча кожен із них міг би організувати її дешевше за реальні ринкові витрати. Як розв’язати парадокс? Приклад прояснить справу. Нехай A купує продукт у B, і обидва могли б організувати цю угоду дешевше, ніж вона коштує зараз. B, як можна припустити, організовує не один процес чи стадію виробництва, а кілька. Отже, щоб позбутися ринкової угоди, A має взяти на себе всі процеси, якими керує B. Доки A не візьме їх усі, ринкова угода залишиться — просто купуватиметься інший продукт. Але ми вже припустили, що зі зростанням кожен виробник стає менш ефективним: витрати на організацію додаткових операцій зростають. Тому витрати A на організацію операцій, якими раніше займався B, імовірно, виявляться вищими, ніж у B. Отже, A поглине всю організацію B, лише якщо його витрати на організацію роботи B перевищують витрати B не більше ніж на величину ринкових витрат обміну. А щойно ринкова угода стає економічно виправданою, вигідно й розділити виробництво так, щоб витрати на організацію додаткової операції в кожній фірмі були однакові.

Досі ми вважали, що обмінні угоди через ціновий механізм однорідні. Насправді важко придумати щось різноманітніше, ніж реальні угоди в сучасному світі. Отже, витрати на проведення угод через ринок дуже різняться — як і витрати на їх організацію всередині фірми. Тому цілком можливо, що незалежно від спадної віддачі організація деяких операцій усередині фірми обійдеться дорожче, ніж ті самі угоди на відкритому ринку. Це неодмінно означає, що частина угод проходитиме через ціновий механізм. Але чи означає це, що фірм має бути більше за одну? Очевидно, ні: усі сфери, де розпорядження ресурсами не залежить напряму від цін, могли б бути організовані в межах однієї фірми. Тож важливими залишаються чинники, розібрані вище, хоча важко сказати, що вагоміше — «спадна віддача від управління» чи зростання ціни чинників.

За інших рівних умов фірма буде більшою:
  1. що нижчі витрати на організацію і що повільніше вони зростають із числом організовуваних операцій;
  2. що рідше підприємець помиляється і що повільніше зростає число помилок зі зростанням числа операцій;
  3. що сильніше знижується (або що слабше зростає) ціна пропозиції чинників виробництва для фірм більшого розміру.

Крім різниці в ціні чинників для фірм різного розміру, витрати на організацію і втрати від помилок, вочевидь, зростають разом із тим, наскільки організовувані операції розкидані в просторі, наскільки вони несхожі одна на одну й наскільки ймовірні зміни відповідних цін. Що більше операцій організовує підприємець, то, найімовірніше, різнішими вони будуть — за характером чи за місцем. Це ще одна причина, з якої ефективність падає зі зростанням фірми.

Звідси наслідки для техніки. Винаходи, які зближують чинники виробництва, зменшуючи їхню просторову розкиданість, ведуть до зростання фірм. Такі новації, як телефон і телеграф, що знижують витрати на організацію на відстані, збільшуватимуть розмір фірми. Усі зміни, що поліпшують техніку управління, збільшуватимуть розмір фірми.

Примітка автора. Більшість винаходів змінюють і витрати на організацію, і витрати користування ціновим механізмом. Тоді те, чи укрупнює винахід фірми, чи дробить їх, залежить від того, на які витрати він впливає сильніше. Наприклад, якщо телефон знижує витрати користування ринком більше, ніж витрати на організацію, він зменшуватиме розмір фірми.
Примітка автора. Ілюстрацію цих динамічних сил дає Моріс Добб, описуючи економіку Росії: «Зі скасуванням кріпацької праці фабрика як заклад, де роботу організовували під батогом наглядача, втратила сенс існування, доки його не повернуло впровадження парових машин після 1846 року». Важливо зрозуміти: перехід від домашньої системи до фабричної — не історична випадковість, а результат економічних сил. Це видно з того, що можливий і зворотний хід, від фабричної системи до домашньої, як у російському прикладі. Суть кріпацтва в тому, що ціновому механізмові не дають працювати, — тому потрібен організатор, який розпоряджається. Коли кріпацтво пішло, ціновому механізмові дали працювати. І лише коли машини стягнули робітників в одне місце, стало вигідно витіснити ціновий механізм — і фірма виникла знову.

Зауважимо, що наведене вище визначення фірми дозволяє точніше визначити терміни «об’єднання» та «інтеграція». Об’єднання — коли операції, які раніше організовували два чи більше підприємців, починає організовувати один. Воно стає інтеграцією, коли охоплює організацію операцій, що раніше йшли між підприємцями через ринок (це часто називають вертикальною інтеграцією, а об’єднання — горизонтальною). Фірма може розширюватися будь-яким із цих способів або обома. Уся «структура конкурентної галузі» стає доступною звичайній техніці економічного аналізу.

III

Чому інші пояснення не працюють

Проблему, розібрану в попередньому розділі, економісти не оминали цілком. Треба пояснити, чому наведені вище причини виникнення фірми кращі за інші запропоновані пояснення.

Іноді кажуть, що причина існування фірми — у поділі праці. Це погляд професора Ашера, прийнятий і розвинутий Морісом Доббом: фірма стає «результатом зростальної складності поділу праці… Зростання цієї економічної диференціації створює потребу в якійсь об’єднавчій силі, без якої диференціація розсипалася б у хаос; і саме як об’єднавча сила в диференційованій економіці промислові форми насамперед значущі». Відповідь на цей аргумент очевидна. «Об’єднавча сила в диференційованій економіці» вже існує — це ціновий механізм. Мабуть, головне досягнення економічної науки в тому, що вона показала: немає підстав думати, ніби спеціалізація неодмінно веде до хаосу. Тому пояснення Добба неприйнятне. Пояснити треба інше: чому одна об’єднавча сила (підприємець) заміщує іншу (ціновий механізм).

Найцікавіші (і, ймовірно, найвизнаніші) пояснення містяться в книзі професора Найта «Ризик, невизначеність і прибуток». Розгляньмо їх докладніше.

Професор Найт починає із системи, у якій немає невизначеності:

«…діючи як індивіди за повної свободи, але без змови, люди, як припускається, організували економічне життя з первинним і вторинним поділом праці, використанням капіталу тощо, розвинутими до рівня, знайомого із сьогоднішньої Америки. Головне, що потребує роботи уяви, — це внутрішня організація виробничих груп чи закладів. За повної відсутності невизначеності, коли кожен має досконале знання ситуації, не було б жодного приводу для чогось схожого на відповідальне управління чи контроль виробничої діяльності. Навіть ринкові угоди в будь-якому реальному сенсі не існували б. Потік сировини й виробничих послуг до споживача був би цілком автоматичним».

Найт каже, що таке налаштування можна уявити як «результат довгого процесу експериментів, вироблений самим лише методом спроб і помилок», причому не обов’язково «уявляти, що кожен працівник робить рівно те, що потрібно, рівно в потрібний момент, у якійсь „наперед установленій гармонії“ з роботою інших. Могли б бути менеджери, управителі тощо для координації дій людей», але вони виконували б суто рутинну функцію, «без жодної відповідальності».

Далі Найт продовжує:

«З уведенням невизначеності — факту незнання й необхідності діяти на підставі думки, а не знання — у цю райську ситуацію її характер цілком змінюється… За наявності невизначеності робити речі, саме виконання діяльності, стає в реальному сенсі другорядною частиною життя; первинне завдання чи функція — вирішувати, що робити і як робити».

Із факту невизначеності, за Найтом, випливають дві найважливіші риси соціальної організації:

«По-перше, товари виробляють для ринку, на підставі цілком безособового передбачення потреб, а не для задоволення потреб самих виробників. Виробник бере на себе відповідальність за прогнозування потреб споживачів. По-друге, робота з прогнозування і разом із нею значна частина технологічного керівництва й контролю виробництва ще сильніше концентруються в дуже вузькому класі виробників, і ми зустрічаємо нового економічного функціонера — підприємця… Коли присутня невизначеність і завдання вирішувати, що і як робити, бере гору над виконанням, внутрішня організація виробничих груп перестає бути байдужою чи механічною деталлю. Централізація цієї функції рішення й контролю стає імперативом, процес „цефалізації“ неминучий».

Найфундаментальніша зміна, за Найтом, така:

«…система, за якої впевнені й заповзятливі беруть на себе ризик або страхують тих, хто сумнівається й боїться, гарантуючи останнім певний дохід в обмін на передачу реальних результатів… За людської природи, якою ми її знаємо, було б непрактично або дуже незвично, щоб одна людина гарантувала іншій певний результат дій останньої, не отримавши влади керувати її роботою. І з другого боку, друга сторона не поставила б себе під керівництво першої без такої гарантії… Результат цієї багатосторонньої спеціалізації функцій — система підприємств і найманої праці в промисловості. Її існування у світі — прямий наслідок факту невизначеності».

Ф. Найт, «Ризик, невизначеність і прибуток»

Ці цитати передають суть теорії Найта. Невизначеність означає, що людям доводиться прогнозувати майбутні потреби. Тому виникає особливий клас, який керує діяльністю інших, виплачуючи їм гарантовану зарплату. Це працює, бо добре судження зазвичай поєднується з упевненістю у власному судженні.

Професор Найт, схоже, відкритий для критики за кількома пунктами.

По-перше, як він сам зауважує, той факт, що в деяких людей краще судження чи більше знань, не означає, що отримати дохід від цього вони можуть, лише особисто беручи участь у виробництві. Вони можуть продавати поради чи знання. Будь-який бізнес купує послуги безлічі консультантів. Можна уявити систему, де всі поради й знання купують у міру потреби. Далі, винагороду за краще знання чи судження можна отримати, не беручи участі у виробництві, а укладаючи контракти з тими, хто виробляє. Приклад — купець, який купує товар із постачанням у майбутньому. Це показує: цілком можливо дати гарантовану винагороду за виконання певних дій, не керуючи їх виконанням. Найт каже, що «за людської природи, якою ми її знаємо, було б непрактично або дуже незвично, щоб одна людина гарантувала іншій певний результат дій останньої, не отримавши влади керувати її роботою». Це напевно неправильно. Величезну частку робіт виконують за підрядом: підрядникові гарантовано певну суму за умови, що він виконає певні дії. Жодного керівництва тут немає. Щоправда, це означає, що система відносних цін змінилася і чинники виробництва будуть розставлені по-новому.

Примітка автора. Звідси видно, що система приватного підприємництва можлива й без фірм. На практиці дві функції — підприємництво (яке реально впливає на систему відносних цін, прогнозуючи потреби й діючи відповідно до прогнозів) та управління (яке приймає систему відносних цін як даність) — зазвичай виконують ті самі люди, але в теорії важливо їх розділяти. Про це ще буде сказано нижче.

По-друге, зауваження Найта, що «друга сторона не поставила б себе під керівництво першої без такої гарантії», не стосується розглядуваної нами проблеми.

Нарешті, важливо зауважити: навіть для економіки без невизначеності Найт допускає координаторів, хоча й із суто рутинною функцією. Він тут-таки додає, що вони були б «без жодної відповідальності», — і тоді постає запитання: хто й за що їм платить? Схоже, ніде Найт не дає причини, з якої ціновий механізм має бути витіснений.

IV

Крива витрат не пояснює розміру фірми

Важливо розглянути ще один момент — як усе сказане пов’язане із загальним питанням про «криву витрат фірми».

Іноді припускають, що за досконалої конкуренції розмір фірми обмежений, якщо її крива витрат іде вгору, а за недосконалої конкуренції — бо невигідно виробляти більше за той обсяг, за якого граничні витрати дорівнюють граничній виручці. Але очевидно, що фірма може випускати більше за один продукт. Тому немає жодних видимих причин, щоб висхідна крива витрат (за досконалої конкуренції) або те, що граничні витрати не завжди нижчі за граничну виручку (за недосконалої), обмежували розмір фірми. Джоан Робінсон робить спрощувальне припущення, що виробляється лише один продукт. Але, очевидно, важливо дослідити, як визначається число продуктів фірми, — а теорія, яка припускає, що продукт завжди один, не може мати великого практичного значення.

Можна заперечити: за досконалої конкуренції все вироблене продається за наявною ціною, тому жодного іншого продукту випускати не треба. Але це заперечення не враховує, що може настати точка, де організувати угоди за новим продуктом дешевше, ніж організувати додаткові угоди за старим. Поясню на прикладі. Уявімо, слідом за фон Тюненом, місто — центр споживання — і галузі, розташовані навколо нього кільцями. Нехай A, B і C — різні галузі.

місто A B C x
Галузі A, B, C кільцями навколо міста; підприємець починає в точці x (кільце B)

Уявімо підприємця, який починає контролювати угоди з точки x. Розширюючи діяльність у межах того самого продукту (B), він несе зростальні витрати на організацію, і в якийсь момент вони зрівняються з витратами за іншим продуктом, розташованим ближче. Тому, розширюючись, фірма з цього моменту охоплюватиме більше за один продукт (A і C). Таке трактування, звісно, неповне (розташування — лише один із чинників, що впливають на витрати організації), але воно потрібне, щоб показати: саме по собі доведення, що крива витрат іде вгору, не задає межі розміру фірми. Ми розглянули лише досконалу конкуренцію; випадок недосконалої конкуренції, здається, очевидний.

Щоб визначити розмір фірми, треба врахувати ринкові витрати (тобто витрати користування ціновим механізмом) і витрати на організацію в різних підприємців — і тоді ми зможемо визначити, скільки продуктів випускатиме кожна фірма і скільки кожного продукту. Виходить, що Шоув у своїй статті про «недосконалу конкуренцію» ставив запитання (наприклад: «…чому старі фірми не відкривають філій у передмістях?»), на які апарат кривих витрат Джоан Робінсон відповісти не може. Потрібні саме ті чинники, що названі вище.

V

Чи збігається наша фірма зі справжньою

Залишилося одне завдання: перевірити, чи узгоджується розроблене тут поняття фірми з тим, що існує в реальному світі. До питання про те, що таке фірма на практиці, найкраще підійти через правове відношення, яке зазвичай називають «господар і працівник» або «роботодавець і працівник».

Примітка автора. Юридичне поняття «роботодавець і працівник» та економічне поняття фірми не тотожні: фірма може передбачати контроль не лише над чужою працею, а й над чужим майном. Але вони досить близькі, щоб розбір юридичного поняття допоміг оцінити цінність економічного.

Суть цього відношення описують так:

«(1) Працівник зобов’язаний надавати особисті послуги господареві або іншим особам від імені господаря; інакше це договір купівлі-продажу товарів або подібний до нього.

(2) Господар повинен мати право контролювати роботу працівника — особисто або через іншого працівника чи агента. Саме це право контролю чи втручання — право казати працівникові, коли працювати (у межах робочого часу) і коли не працювати, яку роботу робити і як (у межах умов найму), — є головною рисою цього відношення. Вона відрізняє працівника від незалежного підрядника або від того, кого найняли лише для того, щоб передати роботодавцеві плоди своєї праці. В останньому випадку підрядник чи виконавець не перебуває під контролем роботодавця в ході роботи; він сам будує й веде свою роботу так, щоб дати результат, який зобов’язався забезпечити».

Бетт, «Право господаря і працівника»

Отже, ми бачимо: саме факт керівництва становить суть юридичного поняття «роботодавець і працівник» — так само, як і в економічному понятті, розвинутому вище. Цікаво, що Бетт додає: «Агента від працівника відрізняє не наявність чи відсутність фіксованої зарплати і не оплата лише комісією з укладених угод, а та свобода, з якою агент може виконувати свою роботу». Звідси можна зробити висновок, що наше визначення близьке до фірми, як її розуміють у реальному світі.

Отже, наше визначення реалістичне. Чи зручно з ним працювати? Це має бути ясно. Коли ми розглядаємо, якого розміру буде фірма, принцип граничного аналізу працює гладко. Запитання завжди одне: чи окупиться підпорядкування ще однієї обмінної угоди організаційній владі? На межі витрати на організацію всередині фірми дорівнюватимуть або витратам на організацію в іншій фірмі, або витратам на те, щоб залишити угоду «організовуватися» ціновим механізмом. Бізнесмени постійно експериментуватимуть — контролювати трохи більше чи трохи менше, — і так підтримується рівновага. Це дає положення рівноваги для статичного аналізу.

Але ясно, що й динамічні чинники вельми важливі: дослідивши, як зміни впливають на витрати організації всередині фірми та на ринкові витрати загалом, ми зможемо пояснити, чому фірми ростуть і зменшуються. Так ми отримуємо теорію рухомої рівноваги.

Цей аналіз, вочевидь, прояснив і відношення між ініціативою, або підприємництвом, і управлінням. Ініціатива — це прогнозування; вона діє через ціновий механізм, укладаючи нові контракти. Власне управління лише реагує на зміну цін, переставляючи підконтрольні йому чинники виробництва. Те, що бізнесмен зазвичай поєднує обидві функції, — очевидний наслідок ринкових витрат, про які йшлося вище.

Нарешті, цей аналіз дозволяє точніше сказати, що розуміють під «граничним продуктом підприємця». Але розвиток цієї теми відвів би нас далеко від нашого порівняно простого завдання — дати визначення і внести ясність.