Статтю написав Тьєррі Варен, професор науки про дані для міжнародного бізнесу у школі HEC Montreal і провідний дослідник центру CIRANO в Канаді. Вийшла вона в серпні 2026 року в California Management Review — журналі школи бізнесу Берклі. Це коротка концептуальна праця: автор бере класичну економіку фірми й прикладає її до того, що відбувається, коли співробітники самі, без дозволу, впроваджують ШІ-агентів.
Головне запитання просте. Коуз пояснив, чому існують фірми: користуватися ринком дорого, і часом дешевше організувати роботу наказом усередині компанії. Варен запитує: що станеться з цим внутрішнім устроєм, коли окремі працівники почнуть будувати власні ланцюжки з ШІ-агентів? Його відповідь: фірма виглядатиме продуктивнішою, але насправді стане крихкішою, а виграш у швидкості опиниться в руках кількох людей, а не самої компанії.
Для того, хто будує маркетплейс ШІ-агентів, тут дві думки. Перша: цінність створюється не самим фактом впровадження, а тим, чи перетворено агентну роботу на задокументований, передаваний, керований процес. Друга: де цього не зроблено, виникає залежність від конкретної людини — ризик, який маркетплейс може як посилювати, так і знімати.
Центральне запитання статті: як стихійне, низове впровадження ШІ-агентів змінює трансакційні витрати, внутрішню владу та стійкість організації. І слідом друге: за яких умов сьогоднішній місцевий виграш у швидкості згодом обертається нерівністю зарплат, вузькими місцями й укрупненням галузі.
Варен бере для цього економіку трансакційних витрат. Коуз запитував, навіщо потрібні фірми, якщо ринок координує виробництво через ціни. Його відповідь: ринкова координація сама коштує грошей — пошук, торг, контроль, примус до умов і підлаштування під зміни часом роблять ієрархію вигіднішою за обмін. Вільямсон розвинув це в теорію управління: фірми, ринки та змішані форми — різні способи заощадити на трансакційних витратах там, де люди обмежено раціональні, активи вузькоспеціальні, а навколо невизначеність і спокуса поводитися опортуністично.
Спершу таке впровадження виглядає корисним і нешкідливим для управління. У багатьох фірмах, особливо малих і середніх, технічно підковані співробітники доручають агентам частину звітності, спілкування з клієнтами, чищення даних, підтримки програм, підготовки до перевірок, планування й закупівель. Частина йде через дозволені інструменти. Але багато що спливає як «тіньовий ШІ»: приватно налаштовані програми, особисті підписки, браузерні агенти, локальні моделі, зовнішні інтерфейси, напівдозволені зв’язки, прив’язані до кількох машин і звичок конкретних людей.
Емпіричні праці вже показують, що генеративний ШІ може підняти короткострокову продуктивність, хоча ефект різний у різних працівників і завдань. Бріньолфсон, Лі та Реймонд у праці про генеративний ШІ на робочому місці знайшли помітне, але нерівномірне зростання виробітку. І ось що важливо: кому належить цей виграш — питання складніше, ніж здається за цифрами. Приріст записується на рахунок фірми, а тримається на людині, робочій станції, приватній зв’язці процесів або маленькій неформальній коаліції. Фірма бачить прискорення, але не завжди бачить інфраструктуру, яка його створює.
Тут запитання Коуза повертається в перевернутому вигляді. Фірма заміняє ринковий обмін розпорядженнями начальства тоді, коли ієрархія знижує ціну координації. Агентний ШІ робить так, що координація виглядає дешевшою, але відводить координаційні функції в приватні зв’язки, раніше розподілені між ролями, відділами й процедурами. Фірма стає стрункішою, але не організованішою. Швидшою — але не стійкішою.
Тут корисна ідея виробничої J-кривої Бріньолфсона, Рока й Сіверсона: технології загального призначення дають стійкий ефект лише після вкладень у нематеріальні доповнення — перебудову процесів, навчання, дані. Без них впровадження ШІ створює місцеве прискорення, але не перетворюється на спроможність усієї організації.
Мережеві наслідки випливають із цього зсуву напряму. Окремі співробітники здобувають високу посередницьку центральність, бо опиняються на найкоротших шляхах між підрозділами, джерелами інформації, базами даних, клієнтами й рішеннями. Вони не просто користуються ШІ — вони стають брамою до агентних процесів, через які тепер рухається робота. Вони знають, який агент готує звіт, який скрипт чистить дані, яка підказка дістає потрібний пункт договору, яка автоматизація звіряє рахунок і який неформальний перехідник дає змогу несумісним системам розуміти одна одну.
Теорія структурних дір Берта пояснює джерело переваги: хто з’єднує роз’єднані частини мережі, забирає собі вигоди від інформації та контролю. У фірмі з агентами така діра не просто соціальна — вона техніко-соціальна. Співробітник, який розуміє водночас і бізнес-процес, і агентну зв’язку, посідає особливе становище внутрішнього посередника.
У такого посередництва є розподільчі наслідки. Спершу фірма бачить у цих людях корисних новаторів. З часом їхнє становище стає незамінним: вони посередничають не лише у своїй роботі, а й у продуктивності решти. Аґіон і Тіроль розрізняють формальну й реальну владу: право вирішувати за посадою лишається в керівників, а дійсний контроль перетікає до краще поінформованих співробітників. Раджан і Зінгалес додають: влада всередині фірми виникає з доступу до критичного ресурсу, а не лише з володіння ним.
Із цього народжується тиск на зарплати. Працівники в новому центрі процесу можуть вимагати вищої оплати; хтось її отримає, а хтось перетворить своє становище на можливість консультувати на стороні. Нерівність усередині фірми зростає не за звичною лінією «висококваліфіковані проти низькокваліфікованих», а за новою межею: між тими, чиї завдання видимі керівництву, і тими, чиї агентні налаштування роблять керівництво залежним від них. Ще важливішим, можливо, є розрізнення між співробітником, для якого ШІ — інструмент, і тим, хто перебудовує навколо ШІ саму виробничу функцію.
Задачний підхід Аджемоглу й Рестрепо тут і далі корисний: автоматизація перерозподіляє завдання між людьми й капіталом. Агентний ШІ додає шар: завдання ще й наново перекомпоновуються самими співробітниками, які неформально вирішують, що доручити агентові, що перевірити, а що повернути людині.
Той самий механізм породжує і крихкість. Організація скорочує штат, бо кілька працівників з агентами виконують роботу, раніше розподілену між кількома посадами. У короткій перспективі це виглядає як зростання продуктивності, у середній — стає проблемою стійкості. Якщо центральний співробітник іде, вигорає, його переманюють або він стає консультантом конкурента, фірма дістає координаційний шок: налагоджені процеси розсипаються, вузькі місця з’являються наново.
Мовою прав власності фірма не закріпила за собою залишкові права контролю над новими активами, бо не розпізнала їх як активи. Проблема не технологічна, а інституційна. Фірма володіє платіжною відомістю, організаційною схемою і, можливо, ліцензіями на програми, але не самими процесами, через які агентна продуктивність народжується й відтворюється.
Висновки для устрою галузей менш приємні для звичного оптимізму. Зазвичай очікують, що ШІ-агенти дадуть маленьким фірмам змогу на рівних конкурувати з великими, здешевивши експертизу, програмування, маркетинг і аналітику. На вході це почасти правдоподібно: ШІ знижує частину постійних витрат і дає маленькій команді можливості, які раніше потребували великої організації. Праця ОЕСР щодо малих і середніх підприємств це визнає — і тут же показує, що впровадження й вигоди нерівномірні та залежать від продуктивності, навичок, управління й можливостей самої фірми.
Ширші дані підтверджують: впровадження зосереджене у фірм продуктивніших, більших, зріліших у цифровому сенсі й вигідно розташованих. Тому значуща відмінність — не «хто користується ШІ, а хто ні», а відмінність між фірмами, які інституціоналізують ШІ, і фірмами, які з ним імпровізують.
У великих фірм перевага саме там, де надія на малі найслабша. Вони можуть вбудувати агентів у корпоративні системи, протоколи безпеки, описи ролей, правила документування, навчання й планування наступництва. Вони можуть перетворити поодинокий експеримент на спроможність організації, знизити ризик ключового співробітника, роздати агентне вміння по командах і побудувати внутрішні платформи замість розрізнених особистих зв’язок. Упораються не всі: бюрократія, боязнь ризику й погане виконання багатьом завадять. Але перевага великої фірми буде не в тому, що в неї «кращий ШІ», а в кращому управлінні ним, пам’яті процесів, інфраструктурі даних і здатності все це вбирати.
Тому довгострокова рівновага може виявитися поляризованою. На одному полюсі — великі, добре організовані фірми, які вбудовують агентні спроможності всередину, роблячи ШІ частиною процедур, активів і системи управління. На другому — малі фірми, які виживають гнучкістю, імпровізацією й зовнішніми консультантами. А між ними — вразливий клас: організації досить великі, щоб мати складні процеси, але надто маленькі, неформальні або бідні на ресурси, щоб вбудувати ШІ як слід. Вони ходять по колу: місцевий виграш — внутрішня залежність — торг співробітника — шок від його відходу — знову вузькі місця. Свою нову стрункість вони сприймають за ефективність, хоча це ще й форма ламкості.
Правдоподібний наслідок — зростання ринку консультантів. Люди, які колись посідали центральні позиції всередині фірм, стають зовнішніми збирачами агентних систем, консультантами з автоматизації, проєктувальниками систем підказок, архітекторами процесів або радниками з управління ШІ одразу для кількох компаній. Ринок професійних послуг давно вбирає експертизу, яку невигідно тримати в штаті на повний день, тож механізм не новий. Нове інше: модульність агентних інструментів і здатність маленьких команд втручатися одразу в багатьох клієнтів.
І тут повертається коузівське запитання про межу: тримати цю експертизу всередині чи купувати за контрактом? Відповідь залежить від того, наскільки вузькоспеціальний актив і наскільки він стратегічно важливий. Периферійний процес вигідно віддати на сторону. Але винести назовні процес у самому серці виробничої функції — означає наново створити ту саму проблему трансакційних витрат, заради розв’язання якої фірма й існує.
Якщо індивідуальний експеримент так і лишається поза управлінням на рівні фірми, настає «утримання на агентах»: результат фірми залежить від людей, які контролюють процеси, не прописані в контрактах, не задокументовані й не передавані.
Висновок для керівника — не тиснути на експерименти знизу. Багато корисних знахідок прийде саме від співробітників, близьких до робочих тертів, і фірмі потрібна ця близькість. Помилка в іншому — сприймати експеримент за перетворення.
Коузівська стратегія щодо ШІ дивилася б на три речі: які трансакційні витрати знижуються, які нові при цьому створюються і хто контролює нові координаційні активи. І запитувала б: чи належать процеси фірмі або окремим людям; чи переживуть вони зміну співробітників; чи задокументоване знання; чи безпечна система, чи можна її перевірити й відтворити; і нарешті — чи скоротила фірма вузькі місця, чи просто переставила їх.
ШІ-агенти важливі не лише як знаряддя автоматизації, а й як механізми, що змінюють внутрішній устрій фірми: де живе знання, хто може діяти, хто незамінний і де проходить межа між ієрархією та ринком. Коуз показав, що фірми існують тому, що координація коштує грошей. Агентна епоха додає ще одне твердження.
Зниження видимих витрат координації може створювати невидимі інституційні витрати.
Тьєррі Варен, висновок статті (переклад)
Найкраще скористаються ШІ не ті фірми, що просто дозволять співробітникам застосовувати агентів, а ті, що перетворять агентну продуктивність з особистої переваги людини на керовану спроможність усієї організації.